Історії для домашнього вжитку. Знову і знову

Україну переконують, що вона приречена на вибір між двома Т: Табачником і Тягнибоком. За такою логікою, будь-яка критика текстів В’ятровича неминуче робить з її автора прихильника "Русского единства", а будь-яка критика радянського міфу "Великої Вітчизняної" нібито можлива тільки з бандерівської перспективи.

Цей текст Андрія Портнова - реакція на заклик Володимира В'ятровича "Польсько-українські стосунки в 1940-х. Пропозиція історичної дискусії"

Практично кожна спроба наукової дискусії в Україні впирається у проблеми, викликані самою структурою інтелектуального простору.

Серед них: презумпція особистих мотивів будь-якого критичного виступу й інерція мислення у жорстких конфронтаційних рамках (хто не з нами – той проти нас), підміна наукових аргументів ідеологічними деклараціями й наївна віра у спроможність розмежовувати свої "наукові" тексти та вміст "публіцистичних статей, інтерв’ю і навіть виступу на жалобному мітингу з нагоди роковин Голодомору".

У цьому ж ряді: спроба представити закордонні критичні публікації, основним мотивом яких була тривога щодо реінкарнації в Україні маніпулятивних інтерпретацій історії, як "жваву" "наукову" дискусію, а неприємну критику з боку українського автора як догоджання останнього режиму Януковича, для якого "така [вочевидь, така сама, як у різних моїх статтях – А.П.] критика, здебільшого оперта на радянську пропаганду, стала основою державної історичної політики".

Ґжеґож Мотика завершив свій відгук на "Другу польсько-українську війну" здивуванням, що Володимир В’ятрович віддав перевагу написанню книжки з політичною тезою замість підготовки солідної наукової монографії.

Як на мене, дивуватися тут не випадає. Саме "політичність" тези В’ятровича, й аж ніяк не "маловивчена тема", обрана за "об’єкт дослідження" чи та обставина, що "в роботі використано документи з донедавна закритих архівів КГБ", забезпечила його текстові уже друге поспіль перевидання.

Зрозуміти цей успіх, як і специфіку української реакції на "Другу польсько-українську війну", можна у контексті пострадянської політики пам’яті в Україні.

Книжка В’ятровича була написана і вірно відчитана її шанувальниками як узагальнення аргументів (аж ніяк не нових) щодо непричетності українського націоналістичного підпілля до організації масових убивств польського населення Волині, применшення масштабів цих убивств та перекладення відповідальності за кровопролиття на польську політику, яка буцім-то викликала "не контрольовану жодною із сторін селянську жакерію".

Волинська різанина, жертвами якої стали до ста тисяч мирних поляків, – найтемніша сторінка історії УПА.

За радянських часів вона замовчувалася, тому попервах у політичному протистоянні в пострадянській Україні противники реабілітації УПА покликалися винятково на її жертви серед радянських громадян (відповідні написи зроблені на встановлених наприкінці 2000-х пам’ятниках жертвам ОУН і УПА в Сімферополі та Луганську).

Проте згодом тема польських та єврейських жертв українського підпілля також стала предметом політичних маніпуляцій: маю на думці сумнозвісну "виставку Колесніченка" в Українському домі (яка, зрозуміло, не мала нічого спільного із відповідальним обговоренням важких питань минулого) або виданий тим таки Колесніченком, з порушенням авторських прав та численними помилками, збірник перекладів досліджень західних істориків "ОУН и УПА: исследования о создании исторических мифов" (протест авторів перекладених текстів щодо політичної інструменталізації їхніх розвідок дивись тут).

Потребу випрацювання такого способу опису Волинських подій 1943 року, який би дозволив одночасно пишатися антирадянською боротьбою націоналістичного підпілля, сформулював Ярослав Грицак у "Тезах до дискусії про УПА".

На його думку, "якщо я поділяю захоплення УПА та виводжу себе – принаймні почасти – з її традиції, то мушу визнавати її окремі прорахунки і навіть злочинний характер рішень певної її частини, як-от у випадку з антипольською акцією на Волині" (Ярослав Грицак, Страсті за націоналізмом. Київ: Критика, 2004. С. 111).

Показово, що цей дуже поміркований заклик у дусі формули "прощаємо і просимо вибачення", який пропонував стратегію збереження УПА в національному каноні (підкреслюю: збереження!), викликав істеричну реакцію археолога Леоніда Залізняка:

"Волинська трагедія була закономірним і неминучим наслідком тривалої експансії Польщі на етнічні українські землі… Польська людність Волині стала жертвою і заручником загарбницьких імперських амбіцій власного уряду… Чому українці, на відміну від інших народів, повинні вибачатися перед колонізаторами та окупантами за те, що пробують захистити власну землю і свій народ?... Перед ким ми ще завинили за те, що живемо на білому світі?"

"Друга польсько-українська війна" написана в іншому тоні, але прагне наукоподібними аргументами захистити ту саму ідеологічну тезу.

Як я вже згадував, польський історик Ґжеґож Мотика проаналізував текст В’ятровича саме під кутом зору наукової ретельності та сумлінності. Його рецензію "Невдала книжка" наш сайт Historians.in.ua опублікував у рубриці "Дискусія" одночасно із польськомовною публікацією в "Новій Східній Європі".

Ми дуже сподівалися на обговорення проблеми й запросили до нього також Володимира В’ятровича. Але відповіді не отримали.

Під враженням від небажання українських істориків висловлюватися з даного приводу автор цих рядків написав есей для інтернет-порталу Міжнародного Меморіалу Уроки истории. Свій текст я назвав "Історія для домашнього вжитку" і намагався пояснити у ньому наративні стратегії "Другої польсько-української війни" (що їх влучно виокремив та проаналізував Мотика) та український контекст їхнього сприйняття.

тезою мого есею мені й тепер здається ось цей пасаж:

"Мотика влучно відзначає головну рису нарації В’ятровича (спільну для всіх історій для домашнього вжитку: польської, російської чи української): про "своїх" треба писати не так, як про "чужих". Коли мова про злочини, скоєні "своїми", треба в усьому сумніватися, відмовлятися від узагальнень й вимагати прямого особистого зізнання у скоєному (якщо ж такого в джерелах немає, тим краще для історика). Коли ж пишеш про злочини проти "своїх", треба висувати сміливі гіпотези (й без того відгадувані читачем), рішуче збільшувати кількість жертв й нехтувати даними, що можуть поставити під сумнів запропонований опис".

Я також наголошував на тому, що головного об’єкта критики у тексті В’ятровича, Ґжеґожа Мотику, історика, який прагне зрозуміти й відобразити в своїх працях позиції всіх сторін конфлікту, у Польщі постійно звинувачують в нестачі патріотизму або просто в тому, що він "українець".

Власне, такі твердження геніально схоплюють логіку історії для домашнього вжитку. Якщо автор пише про єврейські жертви – він єврей, якщо польський автор прямо пише про злочини польського підпілля часів війни – значить він українець, якщо український автор пише про злочини УПА проти польського населення – значить він поляк або, щонайменше "манкурт" чи "грантоїд".

Сподівана мною розмова про "історії для домашнього вжитку" несподівано таки відбулася – у міжнародному часописі "Ab Imperio", що останнім часом стає щоразу більше українським (і тематично, і за колом авторів).

Там з’явилися тексти Пера Андерса Рудлінґа, Анджея Земби, Ігоря Ілюшина, російський переклад рецензії Мотики (зроблений з української, не польської мови!) та відповідь В’ятровича (значна частина якої повторюється в його новому дописі на "Історичній правді"). Усі ці тексти можна прочитати на веб-сайті Аб імперіо.

Автор цих рядків був причетний до підготовки форуму в "Аб імперіо" і в найновішому числі журналу висловив свої міркування з приводу дискусії, що відбулася. Не буду тут повторювати усі свої тези.

Згадаю про критичні зауваження з приводу тексту краківського історика Анджея Земби за властиву йому ідеалізацію міжвоєнної Польщі та применшення її національних протиріч. На мою думку, історія польсько-українських взаємин міжвоєнної доби (а це тематика моєї дисертаційної роботи та монографії "Наука у вигнанні") не може бути єдиним поясненням (чи, тим більше, виправданням) масових убивств воєнних років, але це не означає, що її слід злагоджувати чи прикрашати.

На прохання редакторів "Аб імперіо" я намагався поміркувати над тим, чи можлива в сучасних Україні і Польщі історична наука, що інтерпретує історію взаємних конфліктів неполітичною, нейтральною мовою?; чи проглядають альтернативи національному наративу?

Можу повторити, що мене не полишає скепсис щодо "транснаціональної історії" (докл. див. мій відеоблог) й передчуття, що найближчим часом (а 2013 року в Польщі відзначатиметься 70-річчя Волинської різанини) нас чекає загострення й подальша поляризація польсько-української дискусії про історію і пам’ять.

Андрій Портнов про "транснаціональну історію"

В Україні ж, побоююся, триватиме демодернізація підставових соціальних структур, внаслідок чого від складності сучасного світу одна частина суспільства ховатиметься в модифікації піздньорадянської міфології, інша ж – шукатиме рятівних рецептів у простому й зрозумілому націоналістичному дискурсі міжвоєнної Європи з його етнізацією всіх проблем, властивою, до речі, й Радянському Союзові (чи не звідси родом "свободівсько"-комуністична згода наших депутатів повернути до паспортів графу "національність"?)

Тема Волині уже стала одним із полігонів примітивної політичної поляризації в Україні. Причому на рівні суспільному Україна надалі не розуміє, наскільки ця тема важлива для польської пам’яті про Другу світову війну (в українській же пам’яті вона марґінальна й надалі майже незнана).

А на рівні історіографічному ми залишаємося на рівні суперечок про висмикнуті з контексту джерела: чи то протоколи допитів повстанців, чи то свідчень радянських партизанів.

Дозволю собі помріяти про те, як цю розпачливо передбачливу ситуацію можна би було змінити. Найпростіший перший крок – спробувати краще пізнати польську історіографію. Не в спрощеному, майже карикатурному вигляді "семи тез" В’ятровича, а з перших рук.

Це просто скандал, що українською дотепер не перекладена жодна з книжок Мотики: ані фундаментальна праця "Українські партизани 1942–1960" (2006), ані синтеза "Від Волинської різанини до акції "Вісла". Польсько-український конфлікт 1943–1947" (2011). Буду радий, якщо мій текст спонукатиме якесь наукове українське видавництво нарешті взятися за цей проект!

Наступний, набагато важчий, крок – широке дослідження Волинських подій із залученням усіх джерел: і офіційних, і усних, і – не в останню чергу – археологічних. Чому б Україні не ініціювати створення міжнародної комісії істориків для дослідження масових поховань на Волині?

Відповідна ініціатива 2013-го, як я вже писав, "ювілейного", року могла би стати гідним сучасної європейської держави проектом, який мав би неабияке символічне значення на тлі постійних політичних маніпуляцій навколо проблеми.

Ще раз скажу, що це мрія. Ілюзій щодо культурної та історичної політики сучасної України я не маю жодних.

Наступний перспективний крок можна назвати методологічним. Зверніть увагу, що в "Другій польсько-українській війні" фактично немає війни як такої. Замість аналізу ситуацій невизначеності і свободи, гідності й страху, випадковості та примусу читач отримає сухе доведення очевидної теореми за схемами ОУНівської пропаганди.

У нарації В’ятровича є абстрактні "обопільні воєнні злочини", але фактично немає жертв (конкретних людей з їхніми конкретними історіями життя і смерті). Замість інтерпртетації насильства ми отримуємо соціологічно й психолічно порожні й невірогідні загальники про "селянську жакерію" (термін родом з тієї таки ОУНівської пропаганди).

Історія українсько-польського насильства часів війни чекає на інтепретативні підходи, що їх могли би підказати історично-психологічні студії Крістофера Браунінґа ("Звичайні люди") або Гаральда Вельцера ("Кати"), та зрештою уважне, аналітичне прочитання таких спогадів, як, приміром, "За східним обрієм" Данила Шумука.

Нові перспективи Волинської теми нерозривно пов’язані із принциповою опозицією до історичних маніпуляцій. Українські історики мали би цілковито здати собі справу, зокрема, із практики препарування (фактично, фальсифікації) документів у публікаціях Володимира Косика, чия книжка "Україна і Німеччина у Другій світовій війні" (Львів, 1993) дотепер багатьма сприймається як вірогідне першоджерельне дослідження.

Не можна далі приховувати й практики переписування джерел, до якої не раз вдавалася ОУН. Наведу тільки один приклад: у жовтні 1943 року спецiяльне розпорядження крайового Проводу ОУН на захiдноукраїнських землях наказувало розпочати "... спецiальну збiрку документiв, якi б твердили, що протижидiвськi погроми i лiквiдацiї проводили самi нiмцi, без допомоги української полiцiї, а натомiсть перед розстрiлами спонукали жидiвський комiтет... пiдтверджувати спiввиконнiсть української полiцiї в акцiях" (цитується за статтею Тараса Курила та Івана Химки з приводу ранішої книжки В’ятровича "Як ОУН ставилася до євреїв?", що була опублікована в "Україні Модерній" № 2(13) за 2008 рік)

Й нарешті одне засадниче зауваження з приводу публічного виміру обговорення Волинської та будь-яких інших "проблемних" історичних тем.

Україну старанно переконують, що вона приречена на вибір між двома Т: Табачником і Тягнибоком. За такою логікою, будь-яка критика текстів В’ятровича чи Косика неминуче робить з її автора прихильника "Русского единства", а будь-яка посутня критика радянського міфу "Великої Вітчизняної" нібито можлива тільки з бандерівської перспективи.

На мою думку, вибір між двома Т не є насправді жодним вибором. А пошук Україною виходу за його межі – це вже питання не просто розумових вправ, але її виживання як суспільства і держави.

Джерело