Як боролися з алкоголем у давньому Львові

Мало кому відомо, що у Львові упродовж майже півтисячоліття не було жодного легального закладу торгівлі алкоголем. Принаймні немає навіть згадки про корчми або шинки у місті Лева. Дозвіл на шинкування був результатом лобізму в кулуарах магістрату.

Упродовж останніх двадцяти років Львів та область втрачають покоління за поколінням, внаслідок легкої доступності та вживання алкогольно-тютюнових та інших наркотичних речовин .

До прикладу, у 1939 р. природний приріст населення у Львові становив 6,8 на 100 чоловік , а на 2010 р. - депопуляція -1,1 на 1000 чол. (або -0,1 на 100).

На мою думку, ключовим фактором вживання спиртовмісних рідин є викривлена інформація про них в суспільній свідомості, у тому числі – історична.

Наприклад, взяти до уваги міф від одної пивної торгової марки Львова. На плакатах, листівках та інших рекламних матеріалах зазначено, що ця речовина є "першим українським пивом". Але, насправді, львівська пивоварня (а до др. пол. ХІХ ст. лише крихітна гуральня), була заснована в 1715 р. двома монахами.

В цей період українські землі знаходилися під владою Речі Посполитої; тоді України, як держави не існувало. Тому, про українськість цього пива та подібні речі говорити – некоректно.

Подібних міфів є досить багато. Але, мало кому відомо, що у Львові упродовж майже півтисячоліття не було жодного закладу публічної торгівлі алкоголем.

Після розпаду середньовічної Русі Галичина, як її частина, ще довгий час зберігала єдність духовних, культурних, політичних та інших традицій. Не змінилися архаїчні слов’янські напої – "медовуха" та квас.

Медовуха (або "мед") – напій відкритого ферментаційного приготування, основними компонентами якого були мед, вода та хміль; міцність не перевищувала 4% алкоголю. Вживали розведеним водою.

Продовжували існувати корчми – традиційні заклади проведення дозвілля у східних слов’ян. "Корчма" - нащадок поняття "кормчий будинок" ("кормчие избы" або "кормчие дома"); слово походить від давньоруського "корм", "кормление", тобто їжа, або власність, володіння. З часом, через орфографічну незручність як в побутовому, так і літописному мовленні замість слова "кормча" постало "корчма".

Дозвілля в корчмах було не "п’яне", як це стереотипно сприймається зараз, а тверезе. У Х-XVI ст. корчми були осередком спілкування, обговорення новин, харчування і навіть ночівлі. Нерідко у корчмах збиралися народні віча, судові засідання та вирішувалися адміністративні питання.

Переломний момент настав у XVI ст., коли східнослов’янськими землями поширився виноградний спирт (завезений до нас вперше генуезькими купцями в 1398 р.). Відтоді корчми та шинки стали монополією та джерелом прибутку держави.

У Північно-Східній Русі неалкогольні корчми були заборонені, а їх місце зайняли "кабаки" (слово монгольського походження). В кабаках продавалася виключно горілка та самогон. На південно-західних землях назва корчми залишилися, щоправда ставши закладами цілеспрямованого споювання населення [див. Прыжов И. История кабаковъ в России в связи с историей русского народа. – Санкт-Петербург – Москва: Издание книгопродавца-типографа М.О. Вольфа, 1868].

Першим протиалкогольним законодавчим актом в Галичині була грамота короля Казимира ІІІ про надання Львову Маґдебурзького права (1356 р.), в якій зазначалося:

"[…] для більшого покращення вище згадуваного міста [тобто Львова – прим. авт.] з нашої спеціальної ласки та прихильності наказуємо, щоб жоден з землян, духовних, міських або будь-яких інших осіб не розташовував і не будував корчем в межах однієї милі від міста".

Згідно з грамотою, жодна особа без спеціального на те дозволу – дозволу короля або магістрату – не мала права утримувати корчму ближче як 1,5 км від міста. Щоправда, у грамоті відсутня інформація про продаж у таких корчмах власне алкогольних виробів чи безалкогольних напоїв.

Але виходячи із самої суті грамоти – відстані, вказаній у ній – можна припустити, що з одного боку, корчми становили небезпеку для життя та здоров’я городян через продаж пива та вина – вже відомих на той час в українських землях.

З іншого – пам'ять про проведення народних вічей у свідомості середньовічних галичан була ще живою. Свіжою для польської влади була й пам'ять про бунтівних бояр, очолюваних Дмитром Детьком.

Корчми були місцем скупчення людей, а відтак осередком поширення опозиційних ідей господарів Галичини – русинів, вороже налаштованих до польської влади. Тому, зважаючи на можливість збройного заворушення руського населення, яке б почалося з корчми – польська адміністрація перенесла їх за межі міста.

Представники середньовічної львівської адміністрації дбали про благо городян, добре усвідомлюючи згубність наслідків вживання алкогольних речовин. Психологічне, фізичне здоров’я та життєвий добробут львів’ян важили більше за "п’яні" надприбутки.

Магдебурзьке право на Західній Україні було скасоване в 1786 р. Отож, можна стверджувати, що упродовж 450 років в межах Львова закладів торгівлі алкогольними речовинами - принаймні легальних не існувало. Принаймні у жодному документі немає навіть одної згадки про корчми або шинки у місті Лева.

На превеликий жаль, у XVI ст. в Галичині, як і на інших слов’янських теренах, поширився етиловий спирт (хоча на початках виключно для медичних потреб).

12 вересня 1537 р. король Сигізмунд І надав львівським міщанам право шинкувати (виготовляти і продавати) горілку [тут і далі дані з "Привілеї міста Львова (XIV-XVIII ст.) / Упорядник М. Капраль, наук. ред. Я.Дашкевич, Р.Шуст"]. Але це аж ніяк не означає, що в нашому місті почалася масова торгівля горілкою, тим паче її широкомасштабний вжиток людьми.

Дозвіл на шинкування діяв у межах Краківського передмістя [р-н сучасного просп. Чорновола (початок), вул. Городоцької (до церкви св. Анни) – Клепарівської та прилеглих малих вуличок], Галицького передмістя [р-н просп. Свободи, вул. Дорошенка – Коперника – Словацького – Університетська до парку Франка], а також деканату св. Іоанна [тепер вул. Ужгородська та прилеглі вулички навколо церкви Івана Хрестителя під Високим Замком].

У свою чергу заборонялася торгівля цим хімікатом як у межах, так і за межами міста, а також ввезення горілки до самого Львова.

Жодна людина, незалежно від раси, національності, віросповідання не мала права продавати горілку без дозволу райців та сплати мита.

Отриманий податок спрямовувався на потреби міста: "[…] цей чинш, який стягнуть урядовці з тих, що шинкують, нехай згадані райці використають і повинні використати на потреби держави та ремонту громадських місць міста" – сказано в грамоті.

Але читаючи поміж рядків, вимальовується інша картина: грамота була результатом алкогольного лобізму в кулуарах середньовічного львівського магістрату. Ось до уваги читача цікавий пасаж:

"[…]на їх [львівських міщан – прим. авт.] наведені прохання, що вони подали для сприяння потребам вищезгаданого нашого міста Львова… […]через своїх будь-яких розпорядників чи наймачів можуть і хай буде вільно готувати (напої), продавати і шинкувати, як у місті в мурах, так і в передмістях, Краківському та Галицькому, також під замком і в деканаті св. Іоанна.

Крім того, щоб ніхто в громадських місцях міста і передмість і в будь-яких приватних будинках, як духовних, так і світських, шляхти і простого люду, католиків, українців, вірмен, євреїв і інших людей будь-якої статті, не наважувався продавати і шинкувати цю горілку з міста, чи звідки б не привезену, тільки за дозволом згаданих райців нашого міста Львова, яким даємо (право), щоб без чиншу (горілку) продавати жодній людині не дозволяли".

Цей фрагмент містить більше питань, аніж відповідей.

З одного боку, якимось загадковим "міщанам" надано право шинкувати та торгувати горілкою. Але, грамота замовчує статус цих "міщан"/"розпорядників", не конкретизує й заслуг, за які надано право, або якими нормами це право регламентувалося.

З другого боку, грамотою заборонено виготовлення та продаж горілки усім, без дозволу на те райців – представників магістрату, контролюючих податково-адміністративних органів. Зрештою всі мотузки сходяться до рук райців та міського старости, що схиляє до думки про лобістське походження цього документу лише для "вибраних людей".

Цікавим є те, що кожного кварталу у Львові проводилися ярмарки, куди з’їздилися українські та іноземні купці. Одним із товарів обігу було вино. Згадка про нього у грамоті Сигізмунда Августа (1554 р.) стосувалася обмеження торгівлі та зберігання вина у недозволений час.

Документ також забороняв грецьким та іншим купцям зберігати цю речовину у маєтках львівських міщан через нелегальну роздрібну торгівлю ним завищеними цінами. Відтак, купці не платили податків у міську казну. Про це довідався міський магістрат, і зобов’язав купців утримувати свої вози з товарами виключно на ринку у віданні райців.

У документі зазначено, що будь-який купець зобов’язувався залишати свої вози з вином на площі Ринок один повний місяць. Якщо за вказаний період ця рідина не буде продана, то для його подальшого зберігання власник повинен знайти склад в одному із будинків львівських міщан. Після того, вино в обов’язковому порядку підлягало підрахунку, опису та завірявся печаткою райці.

У 1580 р. з ініціативи львівського магістрату було підвищено податок на імпортовані лимони та вино. Незалежно від віросповідання та народності будь-який торговець вином та лимонами був зобов’язаний заплатити 15 польських грошів до міської казни для компенсації дефіциту казенних коштів на розбудову міських укріплень.

Цікавими з фінансових міркувань є акти 1597 та 1639 рр. У них знаходимо приписи щодо обмеження торгівлі імпортованим вином та іншими товарами (залежно від їх кількості, розміру та об’єму) – шляхом накладання системи відрахувань до міської казни.

У грамоті 1472 р. згадується пиво. На свято Трійці та св. Агнети під час двотижневого ярмарку у Львові магістрат заборонив його варіння в передмістях: "[…] щоб там, під замком, пиво не варилося і м’ясо не продавалося або ярмарок не відбувався…" – сказано в ній.

Заборона, передовсім, диктувалася економічними причинами: торгівля за межами міста позбавляла казну грошових надходжень, а нереалізований товар застоювався на складах. Окрім фінансових втрат одною з причин прийняття цього акту, швидше за все, були фізичні й моральні збитки через безконтрольну торгівлю пивними речовинами.

Грамота 1521 р. зобов’язувала пивоварів два квартали від свята св. Луки сплачувати податок для будівництва та реставрації міських укріплень.

Оподаткування привізного пива міським магістратом збереглося у XVII ст. Зокрема, із грамоти Владислава ІV від 1639 р. дізнаємося, що неоподатковане або нелегально завезене пиво підлягало конфіскації. Але тільки у випадку, якщо купець не сплачував 3 гроші до міської казни.

Грамотою 1647 р. будь-кому у Львові було заборонено варіння (а також зберігання і продаж) пива за не львівською рецептурою. Для зберігання в місті повинно було відводитися 4 будинки, а знавці визначали б якість та ціну цієї речовини.

Отож, львівський магістрат проводив чітку меркантильну політику на користь міста. У результаті жорсткого оподаткування іноземних товарів, зокрема, алкогольних речовин – міська казна наповнювалася додатковими коштами.

* * *

У Львівському архіві, ймовірно, зберігається ще багато цікавих законодавчих актів, які унаочнюють обмеження виробництва й обігу алкогольних речовин у середньовічному Львові.

Напис на одній з львівських кам'яниць. Права молодь теж проти алкоголю

Але з аналізу опублікованих документів робимо висновок про те, що:

- перше, від XIV ст. торгівля пивом та вином у Львові регламентувалася місцем – Ринок, і часом – квартальні ярмарки;

- по-друге, спеціальними дозволами магістрату або райців;

- по-третє, чіткою політикою додаткового оподаткування алкогольних речовин на користь міста;

- четверте, у жодному документі немає згадок про якісь заклади продажу алкогольних речовин чи масову їх поширеність у нашому місті.

- п’яте, як пам’ятаємо, Магдебурзьке право у Львові діяло до 1786 р., а це означає, що 450 років наше місто в радіусі 1,5 км не бачило жодної корчми або шинка.

Джерело