БАТЬКОВІ – ФРОНТОВИКУ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ

Місяця травня з його  ароматом тюльпанів, свіжих весняних трав і смаком солоної сльози у родині Зарубенків завжди чекали з особливим хвилюванням. Хтозна, чого у цьому очікуванні було більше: радості від великої перемоги чи журби від тої біди, яку принесла війна.


Готувалися до травня Зарубенки дуже ретельно. Певно так, як ніхто в їх рідному селі Борщагівка на Вінничині. Мама Надія Григорівна чаклувала на кухні. З-під її теплих, натруджених пальців один за одним на столі з’являлися дивовижного смаку пиріжки: з капустою, горохом, маком. Не обходилося без печені і смаженої гуски. Потім з печі до столу хутко «стрибало» кружальце блискучої домашньої ковбаси.

«І обов’язково соління – помідори, огірки, яблука  і біле, наче сніг, свіже сало! - усміхається генерал Василь Зарубенко, розповідаючи про цю подію. – Головне для батьків було вшанувати гостей їжею так, аби всі були ситі. У нашій сім’ї пам’ятали голод батьки і діти.  А такі страшні спогади лишають слід на все життя».

Здавалося б стільки свят і дат в календарі у великої родини. Однак саме свято великої Перемоги 9 Травня для Зарубенків завжди був днем великої радості і любові один до одного. Пояснення одне: той, хто бачив, як смерть руйнує міста і нищить цілі народи, завжди буде тримати у пам’яті день, в який людство змогло нарешті полегшено видихнути.

Під вечір з хати починали лунати пісні: українською і російською. Усі про біль, втрату і перемогу.

«Этот День Победы…» красиво, протяжно, на народний манер  могли співати по кілька разів. Надія Григорівна відверталася, мружилась і вдавала, що не плаче, а просто схилила голову від втоми. Маленький Вася жалів маму, проте не розумів – адже перемогли ж! То нащо ті сльози?

Федора Семеновича Зарубенка, двічі пораненого, зв’язкового, нагородженого найважливішою медаллю для фронтовика «За відвагу», «Орденом бойового червоного знам’я » та іншими державними нагородами, не стало 16 років тому. За два роки до його смерті віддала Богу душу і Надія Григорівна. Вона теж втратила на війні здоров’я – ніжними дівочими руками копала окопи. Це була надзвичайно красива, розумна, лагідна жінка і мама, що викохала чотирьох дітей,  дала їм усім вищу освіту. Вона також завжди бережно і з любов’ю ставилася до чоловіка, який потребував   уваги не меншої, ніж діти.

Травень і понині лишається незбагненно важливим місяцем у житті цієї родини.  Син Федора Зарубенка Василь -  генерал – лейтенант міліції, заслужений юрист України,  член Спілки журналістів України, людина, про чиє засекречене радянське минуле подекуди ходять легенди, зустрічає 9 Травня не словом, а ділом. Відмовившись від посад, пішовши на пенсію, він продовжує найважливішу справу кожного справжнього фронтовика – захищає і береже свою Батьківщину.

Дитинство після війни

Перші спогади про батька у свідомості Василя Зарубенка тісно пов’язані із війною.

Ось він, маленький хлопчик, років зо три, чує крізь сон, як у вікно їхньої старої хати наполегливо хтось стукає.

- Хто? – голосно, наче й не спав, гукає батько, схоплюючись із ліжка.
- Петро! – відповідає глухий голос за вікном .
- Який фронт?
- Перший! – чутно за вікном.

«Батько далі не розпитував, а просто йшов і відкривав. Вірив на слово, бо фронтовики брехати один одному не могли, - згадує ті часи Василь Федорович. – Ось так, у старій шинелі, батько йшов у погріб – приносив звідти капусту і соління, велику сулію горілки. Мама смажила яйця на салі. Вони сідали за стіл, довго гомоніли, пили, згадували, а потім починали співати фронтові пісні. І ось цього моменту я чекав з особливим нетерпінням. Щось дуже важливе, щемливе, переконливе було у тих рядках «Катюші». Друзі батька були з різних регіонів Радянського Союзу: росіяни, молдовани, білоруси, українці. Пам’ятаю, як майор Меденець часто читав такого вірша:

«Широк душой тот русский,

что не сломили многие века,

И украинец, и братья белорусы,

Святая Русь – одна семья»

Не зважаючи на відстані, поки були живі, батькові бойові побратими з року в рік приїздили до нього у цей важливий день».

«Дитинство моє, як і батькове не було багатим, - пригадує Василь Федорович. – Із солодощів – запечені буряки. Мама ставила їх у піч після того, як пекла хліб,  і потім оті запечені овочі були солодшими за білосніжний клаптик рафінаду».

Федір Семенович теж знав, що таке бідність. Народився  у Борщагівці. У 18 років пішов служити в армію.

«Спочатку потрапив у кавалерію (шабельний ескадрон), - розповідає генерал Зарубенко. – З яким захопленням оповідав нам, дітям, про цей рід військ. Це ж яку майстерність треба мати, аби верхи на коні гарно шаблею орудувати і стріляти влучно!».

Після армії в житті Федора Зарубенка мало початися нове, доросле життя, сповнене цікавих і яскравих подій. Він виявив гаряче бажання вчитися: ось так, з-під Львова, із свого кавалерійського полку знову потрапив у рідні краї – спочатку на авіабазу у Вінницю, а вже звідси – на навчання до Києва, в училище авіазв’язку.

А тоді, 1941, за одну ніч не стало ні авіабази, ні літаків. Разом з ними у повітрі розчинилося і дитинство Федора Зарубенка.

…Маленький хлопчик сидить біля батька, що дрімає, і шарпає його за рукав старої шинелі.

«Папа, папа, ну розкажи іще про  війну», - ледь не плаче малий.

Брати Василя батька про війну мало питали, не цікавились. А ось він наче горів отими оповідками про подвиги, героїв, зброю. Іноді заснути не міг – так йому перед очима вистрибували оті коні посеред крижаного поля. І все іржуть, іржуть, а навколо радянські дужі воїни – червоноармійці нищать ворога шаблями, торуючи шлях переможців…

«Здравствуй юность в сапогах»



 Війна  провела Федора Зарубенка одним маршрутом через всю Україну і до Сталінграда. А потім тією ж дорогою, але вже у наступі, назад. Служив у так званій роті ВНОС («воздушного наблюдения, оповещения и связи»). Після відповідної підготовки по звуку працюючого двигуна розпізнавав марку та висоту польоту фашистського літака). До речі, знаходилися такі роти завжди на передньому краї оборони або наступу. Отриману інформацію передавали у командний пункт, де приймали відповідне рішення про знищення ворожого літака.

«Ось таке ПВО і радари були у ті часи», - посміхається Василь Зарубенко.

«Як батько  вижив тоді, у 1941, один Бог відає, - тихо говорить генерал. Його руки тремтять, видаючи хвилювання. – Адже наші були в обороні, а це найскладніша ситуація для війська:  голод, холод, бойовий дух падає, у солдат з’являються  воші, немає належного медичного та продуктового забезпечення. Одного разу йому довелося смажити вбитого коня, нагодував всіх бійців – інакше померли б з голоду і офіцери, і рядові».

За перші три роки війни Федір Зарубенко був поранений раз у пекельному бою під урочищем Довгеньким, що на Харківщині, в якому загинуло більше двох сотень червоноармійців. Медаль «За відвагу» Зарубенку дали за інший бій, що стався на Лодейному полі вже під час наступу. Тоді ж він був поранений удруге. Та рана могла стати фатальною, якби не співчуття фельдшера, який загорнув непритомного солдата у теплий кожух.

«Лікар навіть не став прислухатися до його дихання. Сказав, щоб кидали його в трупи, - розповідає Василь Федорович. – А він поворухнутися не міг, очі, наче кам’яні стали. Так і доїхав до госпіталя  в Читі, ледь дихаючи. Там його виходили. Знайшлася небайдужа місцева жителька, яка провідувала батька, відпоювала його настоями з брусниці та лікувальних трав».

Чи міг знати лейтенант Зарубенко, що через кілька десятків років цими ж дорогами на службу їхатиме його син Василь, який вирішить свою долю теж пов’язати із військом?!

Службу в армії молодий хлопець починав у спортивному батальйоні .  Так сталося, що скоро ці батальйони скоротили до рот, а молодих бійців розподілили по інших частинах. Так  Василь Зарубенко опинився у роті глибинної розвідки 29-го окремого розвідувального батальйону Залізної Самаро – Ульянівської дивізії Прикарпатського військового округу.  Через півтора роки служби  до нього підійшов молодий лейтенант, випускник розвідувального факультету Київського ВОКу.

«Сказав, що я непоганий солдат, і міг би, вчитись та стати офіцером. Тому повинен спробувати вступити у військове училище,» - пригадує Василь Федорович.

І почалося інше життя. Екзамени, хвилювання, мама, що плакала біля КПП, випрошуючи у сина, аби той забув про ту армію. Адже можна і в сільськогосподарський вступити, і в торгово – економічний. У цьому напрямку могли б допомогти рідні – брат Петро, наприклад, був комсомольським вожатим Торгового інституту у Львові.

А Василь, торуючи шлях, весь час думав про батька. Молодого, дужого хлопця, який міг би продовжити службу.  Але замість цього став інвалідом другої групи. Після війни він майже не відчував руку, по всьому тілу лишилися сліди від осколків.

«Проте лишався сміливим і сильним духом, - розповідає Василь Федорович. – Після війни батько довго був головою сільради, потім лісничим, працював у сільпо. Одного разу, їдучи із наради у райцентрі на підводі, він врятував себе і своїх підлеглих із сільради від озброєних бандитів, яких після війни не могли вгамувати. Вони зупинили підводу, і погрожуючи зброєю, запитали, чи є зброя у батька ( у ті буремні післявоєнні часи усі голови сіл були озброєні революційними наганами). Папа був мудрим і не з боязких. Сказав, що має зброю, але вступати у бійню з бандитами не став, віддавши їм самогон і смажену гуску. І так врятував односельців, які були тоді разом з ним».  

Федір Зарубенко, як міг, захищав свою країну і народ далі, після війни. Цю ж місію взяв на себе і його син Василь.

«З Україною в серці»

Двадцять два роки провів майбутній генерал Василь Зарубенко за межами Батьківщини.

Починав у 1975-му з Монголії. Це був період непростих стосунків СРСР із державою – сусідом, яка мала агресивні плани щодо Монголії та Радянського Союзу. Ситуація була відверто загострена,  а отже виникла необхідність посиленої охорони кордону Радянського Союзу  і ретельної роботи розвідки.

«Служба у розвідці, спецназі – надскладна, - говорить Василь Федорович. – Тут немає відпочинку ні для офіцера, ні для солдата. На території ворога всі в однакових умовах».

У складі розвідувальної групи  Зарубенко неодноразово був на прилеглій території іншої держави.  Група нікого не втратила, навіть заходячи на глибину до 500 кілометрів. Звісно, розвідники ретельно маскувалися. Про їх справжню місію іноді не знали найближчі колеги по службі, не кажучи вже про рідних. А добута ними інформація про наявність ядерної зброї та інших бойових засобів наступового характеру була надважливою, про неї доповідали у Москву.

«Думаю, що батько про складність моєї роботи здогадувався, але ніколи зайвого не розпитував, - згадує Василь Федорович. – Коли одного разу вдома, у відпустці, мене наздогнала телеграма про те, що треба терміново повертатися, батько лише прохрипів: «Вася, це служба. Треба. Збирайся».

Додому, до речі, Василь, де б не був, завжди приїздив на Святу вечерю. Звісно, він, комуніст, це особливо не афішував. Як і відвідини церкви. А ось любов до Батьківщини – як малої, так і великої, ніколи ні від кого не таїв.

«Батько був патріотом, це йшло від коріння, - зізнається Василь Федорович. – От і  я, провівши двадцять два роки за межами країни – у Забайкаллі, Монголії, Новосибірську , Москві, Німеччині, носив у серці Україну. Я мріяв і хотів повернутися, бо я – патріот. І ті люди, які зараз витягають на світ Божий чужі біографії, підписуючи їх моїм прізвищем, заздрісні і злі. Бо не знають, що таке відмовлятися від усього заради того, аби повернутися додому. До речі, різні фейки щодо мене ретельно перевірялись СБУ, головою якої на той час був В.І. Радченко - принципова і сувора людина».

Нова незалежна країна              

Життя не один раз ставило перед Зарубенками складні завдання і питання, відповіді на які вирішують все.

На одне з таких, у кінці 80-х,  Василю Зарубенку довелося відповісти після рішення Москви про вивід військ із Німеччини, де у той час він спочатку служив начальником військової контррозвідки Потсдамського гарнізону, а потім був підвищений на два ранги і переведений у Берлін. Тоді ж Василь Зарубенко познайомився із молодим і перспективним офіцером Володимиром Путіним, що був добре підготовленим в оперативному плані.

«Так, вітався з ним за руку, - зізнається Зарубенко. – То що тепер знищити мене? Я, до речі, добре знайомий і з українськими політиками найвищого рангу – Леонідом Кучмою, Петром Порошенком та багатьма іншими».

Був знайомий Зарубенко і з Гансом – Дітріхом Геншером – міністром закордонних справ Німеччини, до якого звертався за дорученням Москви.

Просив міністра посприяти у визволенні офіцера – розвідника, який проводив оперативно – розшукові заходи на території Німеччини, був затриманий і знаходився під слідством, добився його визволення по скільки цей оперативник був його підлеглим.

Коли СРСР почав масовий вивід військ німецька влада спробувала залишити військовослужбовців, у тому числі працівників спецслужб,  у себе. Пропонували котеджі, дотації, громадянство. Багато хто, на жаль, зрадив Батьківщину і лишився.

«Зрадництво ніколи і ніким не віталося, - говорить Василь Федорович. – Адже той, хто зрадив раз, здатний зробити це знову. Відомо, наприклад, про зраду такого собі Різуна (Суворова) – писаки – фантазера, випускника Київського ВОКу. Він, до речі, ніколи не вчився на розвідувальному факультеті. Там таких негідників не було».

«Німці давали достатньо часу для виводу військ, але Горбачов поспішав, - згадує Василь Федорович. – Людей відводили із Німеччини просто у поля, розпадалися родини, руйнувалися сотні життів. Я не лишився там, хоча міг. Бо я присяг одній державі, а отже міг служити лише їй».



Свою службу на користь вже незалежній Україні Василь Зарубенко розпочав у Міністерстві внутрішніх справ, куди він потрапив на запрошення першого міністра МВС Андрія Василишина. Майбутній генерал отримав посаду першого заступника начальника Управління внутрішньої безпеки. Фактично він був тим, хто створив цю службу, прописав основні принципи роботи, за якими, до речі, вона діє і зараз і з незначними відмінними нюансами.

Те, як поставала нова держава, Зарубенку болить і досі. Як боліло і його батькові, що відійшов у інший світ у 2001, на 82- му році життя,  через онкологічне захворювання.

«І досі не розумію, як ми втратили кращий у Європі флот! – дивується Василь Федорович. – Чорноморське пароплавство в Одесі мало величезну кількість пасажирських та вантажних кораблів. Його інфраструктура була заснована ще у царські часи. А куди поділися бази у В’єтнамі, Лаосі, Камбоджі? Хто і за скільки їх продав?  Куди поділися сили і засоби? Чому ми без відповідних суворих умов віддали ядерну зброю і тепер пожинаємо плоди того надслабкого політичного рішення?  Тепер, після відданої зброї, нас із Росією мирить той, кого ми колись спільно перемогли.  Без України і наших заводів не могли зробити ядерну зброю і літати у космос, а виробляти телевізори та іншу сучасну побутову техніку ми не здатні.  А де ж наші села? Колгоспи? Чому вони перетворилися на примари? Все розвалено, порізано на метал. А можна було б зробити колгоспи кооперативами, поділити між людьми і державою.  Врятувати і села, і людей від зубожіння. Тому зараз, оглядаючись на цей досвід, можу сказати, що не лише дороги треба ремонтувати, а робити капітальний ремонт всій Державі».

До речі, свою рідну Борщагівку генерал Зарубенко підтримує як може. Збудував церкву, робить ремонти у школі,  зробив дорогу, привів до ладу кладовище, постійно спілкується із односельцями. Хати із парканом, за яким живи-як-хочеш, у нього в Борщагівці немає. Лише відремонтоване батьківське обійстя, на яке раз чи два на рік приїздять діти із онуками. І тоді сідають, гомонять, плачуть, пригадуючи отой найсолодший десерт із печеного  буряка.

Генеральські погони Василь Зарубенко отримав у 1997 році із рук Леоніда Кучми, коли працював на посаді заступника начальника УМВС у Київській області (потім міліцію цього регіону Зарубенко очолив).

«Вважаю другого президента України – історичною постаттю, адже він зміг відстояти острів Тузлу дипломатичним шляхом, за що йому вдячні громадяни України».

 Батько Федір Семенович, як дізнався про синові генеральські погони, не міг нахвалитися. Він, простий селянин, солдат, зміг виростити, виховати такого талановитого і шанованого хлопця. Утім, й інші діти його – молодці. Кожен у своїй справі відбувся.

Брат Володя був начальником ливарного цеху заводу «Більшовик», де за спогадами Василя Зарубенка, сталь колись лилася як кисіль. Петро був першим заступником голови Держрезерву України, а сестра Тетяна  - головним бухгалтером».

«Якби батько був живий і бачив би нинішню війну, важко йому було б усе усвідомити, - говорить Василь Федорович. – Хто кому друг, а хто ворог. Але Україна має шанси втриматися. Бо є у неї керівники, яким вона не байдужа. Це глава МВС Арсен Аваков. Не маю права давати оцінку міністру, але вважаю, що він хороший керівник, талановитий менеджер, що зібрав біля себе колектив професійних працівників, дав поліцейським достойну зарплату. В його команді – чимало професіоналів. Це  Сергій Князєв – глава Нацполіції, виходець із міліції Київщини, що пройшов непростий бойовий шлях. Вадим Троян – молодий, сміливий, перспективний, виважений.  Глава Нацполіції Київщини Дмитро Ценов, талановитий та принциповий його колега з Києва Андрій Крищенко. Вони пройшли усі ступені міліцейського життя і живуть роботою. Ця бойова команда, яку підібрав собі Арсен Аваков, має значний багаж за плечима і може розкривати резонансні  злочини, як і навчати цьому інших молодих поліцейських».

Згадує Василь Зарубенко і подвиг Андрія Василишина, який на початку 90-х зміг без зброї вивести із київського Майдану Незалежності заблудлих  демонстрантів. А потім у 1995 – му році без краплі крові відстояв Крим у сепаратиста Мєшкова.

«Ось такі люди дійсно мають право носити звання Героя України», - говорить Василь Зарубенко.

P.S.

…«Дорога редакціє! Тільки той, хто воював на фронті, знає, що таке зв'язок і що значить, коли за зв'язок відповідає добросовісна мужня людина. Таким у нас був командир взводу зв’язку 35-ї стрілецької дивізії Федір Зарубенко, з яким бойова доля звела на початку війни у Вінниці. Розкажіть про нього. Адже після тяжкого, як медицина гадала, смертельного поранення, він повернувся майже інвалідом, але і досі посильно трудиться у своєму селі Борщагівці. Щось є в таких людях, бо про них кажуть:«Життя на таких і тримається».

Цей лист у редакцію «Вінницької газети» надійшов у 1995 – му році, за шість років до смерті Федора Зарубенка. Його син Василь береже той пожовклий примірник із зверненням від однополчан. Береже і пишається тим, що не тільки пам’ятає про подвиг батька - фронтовика,  про велику перемогу і але й  зміг продовжити його справу  і навчити любові до Батьківщини своїх дітей.

«Бажаю Україні господнього благословення та процвітання. З вірою та надією на краще майбутнє», - такими словами вітає українців із Днем Перемоги генерал Василь Зарубенко. І проголошує такі слова:

- Пам’ятай, пам’ятай, пам’ятай! Як під ранок вмирали солдати.
- Рвалась пухла земля, кров’ю в крились поля.
- Пам’ятай, пам’ятай вірність і подвиг солдат!

Марина Руднова

БАТЬКОВІ – ФРОНТОВИКУ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ БАТЬКОВІ – ФРОНТОВИКУ ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ Reviewed by Іван Іваночко on 9:45:00 Rating: 5