«У нас немає іншого вибору, окрім як виграти цю війну», — Татарин

Під час цього інтерв’ю я хотіла усвідомити події на Донбасі — не через Фейсбук чи звіти штабу АТО, побачити не «через телевізор», чи навіть через особисті відрядження на передову. Цього мені вистачає вдосталь. Я хотіла побачити все очима свого співрозмовника. Відчути і зрозуміти, те, що відбувається там, і як живуть, і про що думають люди, яких ми називаємо «Кіборгами».

Знайомтеся — Денис Скальський, позивний Татарин, боєць 81-ї окремої аеромобільної бригади, 23 роки. Із них — 3 роки на війні…

Він любить Висоцького, «Наутилус Помпилиус», Шнура і Трубєцкого, але одного разу переслав мені концерт Антоніо Вівальді «Пори року — Зима», сказавши, що ця музика звучить в його голові. В книжковій крамниці він обирає спочатку історичні романи, а потім сміється над коміксами.

Приблизно так і спілкується — сухо і стримано, підбираючи чітко слова, контролюючи емоції. Але коли мені вдавалося «витягувати» його з «танку» — щиро сміявся. Сміявся, навіть коли розказував про своє поранення, і про те, як йому наживо діставали кулю, яка зупинилася в 2-х мм від хребта.

Про всі три роки на війні — він розказує жартома. Щоправда, інколи від його жартів у мене холонули пальці на руках…

— Розкажи про себе: звідки ти? Де навчався?

— Я народився в Черкаській області, до 14 років жив там, а потім родина переїхала жити під Київ, а мене відправили на перевиховання до Чернігівського військового ліцею.

— На перевиховання?

— Так. У мене були звичайні юнацькі недоліки: не розуміння того, що ти робиш, не усвідомлення наслідків скоєного, скажемо так. А деколи, був спротив тому, що тобі нав`язують. І ти йдеш проти системи, яка тобі нав`язує свої принципи, які ти не вважаєш правильними, або ще щось в цьому роді.

— Перевиховали?

— Так.

— Тобі подобалося навчання?

— Якщо брати саме в плані навчання, то так. А ще там був постійний контроль, за яким я не міг щось не виконувати, а якщо не виконував, то був за це покараний. Це був взагалі новий старт. І на даному етапі свого життя, я можу сказати: «Дякую» своїм батькам і Чернігівському ліцею за те виховання, яке я отримав.

— Де тебе застав початок війни?

— Початок війни застав мене в Києві, вдома. Я навчався заочно вже в Київському національному університеті права на юридичному факультету, і паралельно з цим, працював приватним підприємцем. Війна застала мене саме в робочому процесі!

— Як ти її сприймав? Ти відразу прийняв рішення йти на війну чи роздумував? Намагався проаналізувати? Були якісь сумніви?

— На самому початку війни я ще думав, що це все зараз швидко закінчиться, і нічого серйозного не буде. Тобто, закінчиться все це місцевими розборами, і ми далі житимемо в своїй країні. Про від’єднання Криму і якісь так звані республіки — я навіть не міг подумати, що таке можливо. Здавалося, зараз прийдуть наші пацани, все розрулять, і все буде добре — я працюю, люди працюють, життя в країні налагоджується. Коли це вже стало переходити в більш серйозні етапи, коли вже відбувся Іловайськ, я прийняв остаточне рішення піти добровольцем до війська. Прийшло розуміння того, що якщо самі люди не захочуть щось змінювати — нічого само по собі не зміниться. Можна нарікати на владу, на ще щось, але якщо хтось поганий — це не означає, що і я маю бути таким самим.

— З чого ти починав?

— Ми розпочинали навчання в одному з добровольчих батальйонів, були тренування постійні, жили окремо від інших формувань. В жовтні, після навчання, підписали контракти із ЗСУ? і в грудні вже були на передовій.

(фото з архіву Дениса, початок служби у 2014 р)

— Можеш пригадати свої перші враження від армії? Ти ж до цього не бачив її зсередини?

— Перші емоції… Я розумів, що не може відродитися за одну хвильку те, що руйнувалося 20 років. Це неможливо. І якби в той час не волонтери — я не знаю, щоб було. В 2014, 2015, 2016 роках і зараз вони продовжують надзвичайно допомагати. Тому що, ще досі Міністерство оборони не в змозі все контролювати і фінансувати. Проблеми є, і не буває так, щоб все було безхмарно.

— Куди вас відправили потім?

— Нас відрядили до 81-ї аеромобільної бригади, і в грудні 2014-го ми вже були в Водяному, це біля Донецького аеропорту і там почали виконувати бойові завдання. Потім був ДАП. Що там було? Аеропорт — це була оборона, з будівель, там не було відкритих території. Чимось оборона ДАП нагадує оборону Авдіївки. Набагато страшніше зустрітися з ворогом в чистому полі…

— Розкажи про присутність російських військ на нашій території. Ти сам бачив докази?

— Найперші великі докази, які нам вдалося здобути — це був 2015 рік, російські військові почали пробиратися невеличкими групами на наші території. Зав`язався бій, а після нього у нас були їх жетони, документи — все це ми передали командуванню. Російські кадрові військові — вони дуже відрізняються від звичайних «ополченців». Це відчувається буквально з перших пострілів — є чіткість, впевненість. У них немає паніки, вони роблять все чітко, складно, навчено, професійно.

— Ти часто відчуваєш страх? Страшно на війні?

— Страшно. Я тобі більше скажу — дуже страшно. Але перебороти себе, перебороти свій страх — це головне для виконання будь-якого завдання.

— Як можна перебороти в таких ситуаціях себе? Що тобі допомагає?

— В першу чергу, розуміння, що ми робимо і для чого. Під час бою, і артобстрілів ти максимально намагаєшся захистити своє життя. Це абсолютно природна реакція, яка і повинна бути в кожної людини. Але, через розуміння того, що потрібно виконати своє завдання, потрібно рухатися далі — страх переборюється. Максимально виконати завдання, і зберегти своє життя та життя твоїх товаришів — оце твоя ціль і мотивація. Саме це й допомагає!

— Розкажи про завдання, які не вдалося виконати, про провалені задачі?

— Провалені? Розумієш, не завжди все залежить від тебе. Бо, навіть погодні умови, можуть зруйнувати найбільш продуману операцію в світі. Так, як це було під час останніх, січневих штурмів аеропорту. Туман просто розвалив все. Загалом, в цій операції були задіяні всі, хто міг. Це була «збірна» з усіх бригад — 95, 79, 80, 81, 93… Навіть, всіх не згадаю. Були всі, хто міг і хотів щось робити. І коли потрібно було провести штурм на невеликій частині фронту, для того, щоб на той момент звільнити наших хлопців, які опинилися у великій пастці, знаходячись в аеропорту. Все було дуже добре сплановано, але саме погодні умови не дали позитивного результату. Під час тієї операції загинуло багато хлопців, тільки з мого підрозділу — двоє. Ми ніколи їх не забудемо. Це були наші перші втрати. Ми були готові до смертей, але коли це трапляється…сприймається зовсім по-іншому.

— Смерть на війні — це озлоблює чи звикаєш одного дня до цього?

— Розумієш, у мене не таке, як у тебе сприйняття смерті. Армія — це така робота, тут завжди гинуть люди. Загинути в бою для бійця — це честь. Але це неправда, що до смертей можна звикнути. Це завжди боляче, коли втрачаєш друзів. Дуже боляче. І, знаєш, чомусь завжди йдуть найкращі люди, мабуть, не так просто ще й попасти з цього світу на той, треба ще нормально прожити тут.

— Ти відчуваєш, як тебе змінила війна?

— Змінила. Загалом всі ці три роки, які пройшли, змінили мене дуже сильно. Я став сильнішим, твердішим і таким — не проти «шерсті». Але, це не була одна подія чи одна трагедія, це сукупність фактів, такий ланцюжок подій, які створили мене, таким, як я є зараз.

— Ти віриш в долю? Віриш в Бога?

— Я знову словами з пісні відповім: «Не бывает атеистов в окопе под огнем». Може й бувають, але я їх не зустрічав, цих атеїстів на війні (сміється). У кожного були якісь свої забобони, якісь речі, які б мали його оберігати, або, принаймні, він у це вірив.

— Розкажи детальніше.

— У нас на бронежилетах є підсумки, бійці їх використовують по-різному. І під час однієї з операцій, я бачу, що у мого товариша з цієї підсумки синій куточок стирчить. Кажу — що це в тебе таке? Піднімаю карман, а там маленький молитовник. Каже — «Та нехай буде, на всякий випадок».

— Про гумор на війні розкажеш?

— Почуття гумору — це окрема тема. Насправді це те, що завжди рятує. Наприклад, попали ми під обстріл, знайшли якусь нору, заховалися, вони собі валять і валять, і нічого ти собі не зробиш, ніякою ракеткою тенісною ти це не відіб’єш. Просто перечекати треба. І… раптом згадуєш Трубєцкого: «Я должен был умереть еще 20 лет назад», і співаєш. І знаєш, як це піднімає дух, піднімає настрій, і ти з новими силами вже йдеш уперед. Є таких багато моментів, насправді. Ще на початку війни, кінець 2014 року, як раз основні етапи аеропорту були, сидимо також втрьох у схожому місці, в якійсь воронці і просто чекаємо, коли закінчиться артобстріл, ми чітко розуміємо, що це по нас гатять, і поки що поворухнутися не можна. Сидимо, закурили, автомати в такій багнюці, що контурів не видно. І товариш бичок в приклад тушить, ну, просто не помітивши: «Та ти об мій приклад бичок тушиш! Та все одно нас зараз вб’ють!». Ну, це наші жарти, військові, ми над цим сміємося. Але ми не виносимо їх за межі нашої роботи.

— Хочу запитати про потреби, які зараз існують в ЗСУ. Чи допомагають тепловізори, якими, зокрема, «Повернись живим» займається?

— Знаєш, колись, у першу, другу світову взвод посилали на «розвідку боєм» для того, щоб вирахувати, де стоять кулемети ворога, і це здавалося нормальною тактикою бою. Зараз, на мою думку, набагато дешевше купити тепловізор, аніж виплатити компенсацію загиблого або середньопораненого бійця. Наприклад, пристрій коштує 100 тисяч гривень, а середня вартість вилікувати одного середньопораненого бійця, я не беру важкого — 200 тисяч гривень. Так що, краще — зробити шматок металу, яким солдат керує, як в комп’ютерній грі, чи мати пораненого бійця? Набагато дешевше вирішити всі ці питання саме в технічному плані.

— Я знаю, що ти також був поранений. Розкажеш як це сталося?

— Був я поранений біля села Опитне, поблизу Донецького аеропорту, це було 20 березня, 2015-го. Ми зустрічали російську групу, яка наближалася до наших територій. Розгорівся довгий бій, ми втратили двох бійців, було кілька поранений, серед них і я. Але це було таке небажане поранення! Уяви, вже бій закінчився, ми поверталися на базу, і на одному з відрізків шляху нас помітив ворожий кулеметник. Випустив по нас чергу. Куля потрапила мені під бронежилет, як раз там, де закінчується плита. Вклинилася за 2 мм від хребта. А знаєш, які в мене вже думки були в цей час — я вже подумки каву пив зі згущенкою. Бо я ще зранку хотів її попити, але так і не встиг.

Евакуація пройшла блискавично — гелікоптером, швидкою — всі спрацювали дуже швидко і професійно. Доставили мене спочатку в Дніпро, а потім до Київського військового госпіталю. Після реабілітації, у травні того ж року, я знову повернувся на службу.

— Але ж ти міг більше не повертатися…

— Міг, але ж ми не виграли ще війну.

— Ми її виграємо?

— Звичайно, у нас немає іншого варіанту!

Розмову вела Наталія Кіріченко

Для Фонду «Повернись Живим»

Джерело