Я ніколи не забуду, як «местные жители» смажили шашлики на Савур могилі….

Про вибачення. Я – ніколи не забуду, як “мєсниє житєлі” смажили шашлики на Саур могилі, на кістках і крові наших хлопців…

А ще того пілота, якого «мамочки ополченців» забили насмерть, лопатами. На землі. Він катапультувався на їх території, коли їхні «защитники новороссии» збили літак.

Я не забуду те каміння, яке летіло від жителів Донецька на «параде пленных», як і сам парад. А вони товпами йшли дивитися і знущатися.

Тепер мені у них просити вибачення?

І «столб позора» з жителькою, Іриною Довгань, яку прив’язали до стовпа, обгорнули прапором і всі бажаючі плювали, кидали сміттям, били.

Я не забуду ті понівечені обличчі, яких ці «ополченцы», назвали «фантомасами Дєбальцево», позрізавши шкіру з м’язами.

Я не пробачу за обстріляний Восточний район Маріуполя.

І ще, я не пробачу ту мамашку, яка в дитячий поліклініці лізла без черги до лікаря, «потому что она беженка», а на питання лікаря, де тато дитини, відповіла: «остался дома убивать украинцев».

Я не пробачу і не забуду полонених, яких катували, а не рятували від «голодування», крапельницями.

Я не буду просити вибачення за відірвані ноги і руки наших бійців. Я не вибачатимусь за могили наших хлопців. І за те, що багатьох збирали по шматках, а ідентифікували по ДНК.

Я багато бачила, за майже два роки волонтерства в зону війни. Не проситиму вибачення за спалені і потоптані прапори України, тими ж жителями. І за вирізані портрети Тараса Шевченка, з підручників. За погрози і образи волонтерів. Це не ненависть, не негатив.+

Так виглядає непрощення. Ї за “пособніка каратєлєй”, теж не вибачатимусь.

Моє непрощення. Пише Любава Леонова

Джерело