За що воюємо? Політики vs тероризм

Реакція на терор зосереджується на безпеці. Але адекватна політична відповідь не менш важлива

За що воюємо? Політики vs тероризм Фото: reuters

Із січня 2015 року Францію раз у раз потрясають теракти. Якби не робота правоохоронців, їх було б іще більше. Загалом французькі поліцейські та безпекові служби ефективні. Уряд оголошує, що країна «веде війну з тероризмом». Із листопада 2015-го вона живе в режимі надзвичайного стану. Але, коли мішенню стає ціла країна, поняття нульового ризику перестає існувати. Влада це добре розуміє й неодноразово заявляла, що Франція ще потерпатиме від нових болісних атак, хоч би якими були заходи безпеки.

Отже, ми ведемо війну. Що це за війна? Хто ворог? Чи можуть Франція та інші країни Заходу стримати й розбити цього ворога? Ці складні запитання водночас і стратегічні, і політичні. Залежать вони як від внутрішньої, так і від зовнішньої політики.

Хоч як дивно, питання безпеки тут якраз не найскладніше. Західні демократії вже не раз, щонайменше з 1970-х років, переживали періоди дестабілізації внаслідок нових проявів терору: можна згадати RAF у Німеччині й «Червоні бригади» в Італії, виникнення міжнародного тероризму. Поки не розвалися СРСР, терористичні угруповання часто спонсорувалися, якщо не контролювалися, КДБ або його «братами» у Східній Німеччині, Болгарії тощо. У кожному випадку правоохоронцям доводилося пристосовуватися, знаходити нові стратегії. Держава мусила випрацювати оптимальну реакцію. Адже протидія мілітаризованим групам, яких навчає та оснащує Радянський Союз — це одне. Боротьба з «Аль-Каїдою» — інше.

Останнім часом під парасолькою «ІД» фрагментованість тероризму вийшла на новий рівень: тепер він діє через індивідуальну радикалізацію. Тероризм реалізовується через широкий спектр тактик і засобів, які під силу і досвідченим ветеранам, і ненормальним фанатикам, і молодим активістам. Раніше звичні для нас дебати про різницю між організованим міжнародним тероризмом й окремими випадковими безумними злочинцями, про обов’язок не плутати релігійні, політичні та соціальні мотиви тепер стали щонайменше неактуальними. Бо убивця в Ніцці може бути одночасно і божевільним, і зацикленим на ідеології, і «вовком-одинаком», і маріонеткою «ІД».

Дати цьому раду непросто. Але головний серйозний виклик для влади — це не безпека. І тут помиляються як жорсткі типи на кшталт Саркозі чи Путіна, так і демократи типу Олланда. Безпека — не питання м’язів, це питання політики. А вона, по-перше, полягає в тому, щоб інформувати людей і роз’яснювати ситуацію, що дасть їм змогу в перспективі впоратися із загрозою й поводитися адекватно. По-друге, державники повинні вести свої нації та мати вигляд вартих довіри в час, коли небезпека видається повсюдною. Таке лідерство й надійність — питання не вертикалі, хоч би як про це дзявкала різноманітна путіноподібна дрібнота (разом із нашим Саркозі), і не винятково ефективного й успішного захисту населення. Вони залежать від здатності (і бажання) розібратися у світових загрозах, у ситуації з нашою країною й чітко викласти проект, який вона пропонує своєму народу й світові. Створити матеріальне й моральне середовище, у якому громадянське суспільство могло б зрозуміти ці заходи й адаптуватися до них, уявити масштаб і тривалість випробування (що саме ми захищаємо й за що саме боремося). У випадку Франції це складні завдання, тому що нашим громадянським суспільством, так би мовити, завжди була й досі є Держава: з часів монархії та протягом республіки. Держава у Франції є засновником нації й предметом наших патріотичних гордощів, щитом, який захищає громадян від будь-яких небезпек, джерелом усякої колективної дії, серцем французької культури, ­французького способу життя, як розуміємо їх ми та світ.

Тож виклик номер один: адекватно поводитися. Це не означає перетворитися на націю героїв. Адекватна поведінка ховається в дрібницях: загальній порядності, контролі над панікою, добровільним дотриманням правил безпеки навіть тоді, коли вони обридливі, й в уникненні пошуку цапів відбувайлів в «арабах, ЄС, слабкості демократичних держав, біженцях» з одного боку чи в «ісламофобії, ксенофобії, бідності, капіталізмі, американському імперіалізмі» — з другого. Стійкість до паніки та пошуку винних, турбота про інших, громадянська дисципліна не є даністю для будь-якого індивіда чи суспільства. Вони формуються обставинами, національною культурою й політикою. Які запаси відданості, мужності й громадянської моральності виявив Майдан в українців — народу, який, судячи з усього, мав би бути пригніченим, егоїстичним, розділеним, схильним до ментального рабства після століть іноземного панування й десятиліть радянського промивання мізків! Або як гідно французький народ відповів на теракти в листопаді 2015-го в Парижі: з повним усвідомленням того, які цінності поставлено на кін, із прагненням єдності й навіть дружби, громадянським пієтетом у ритуалах ушанування жертв (може, як відлуння Майдану...).

І нарешті найбільша пастка: французьким лідерам та урядові непогано вдається приймати щоденні рішення, вони знаходять більш-менш правильні слова в потрібний момент. Але вони не дають те, що потребує суспільство в такій ситуації: чіткої ідентифікації й розуміння загроз і небезпек, які постали перед нами, мудрого й змістовного наративу стосовно нашої позиції в такому складному й страшному світі, а також перспективи дій, яку ми визначаємо для себе та пропонуємо нашим союзникам і партнерам. Усе це було в минулих війнах ­(принаймні виправданих і сприйнятих).

Так само має діяти європейська «конструкція», чи НАТО, чи СОТ, якщо в них є адекватні цілі та вміння зробити їх зрозумілими й легітимними в очах громадян. На жаль, кращі західні лідери (дозвольте мені зарахувати до них Олланда, попри повсюдну жорстку критику на його адресу у Франції), хоч би якими були їхні заслуги, не можуть або не насмілюються чітко сформулювати перед собою та своїми народами цього розуміння, наративу й перспективи. Слово «війна», яке повинно вказувати на конкретні наміри, стало спорожнілим звуком. А войовнича риторика, яка не може назвати ворога чи можливих союзників, засоби ведення чи театру бойових дій, не кажучи вже про рамки війни, тобто той порядок, який має настати після нинішнього хаосу (або хоча б баланс сил і стабільність міжнародного ладу, якщо вже не вищі цілі, як-от свобода, схеми справедливої та мирної співпраці, порятунку планети), дратує й сердить людей.

На які ж питання-виклики не може відповісти наш політичний наратив (чи радше його брак!) у Франції та Європі? Якщо аналізувати ширше, абстрактніше, то це криза демократичного врядування; необмежений індивідуалізм; виклики антропоцену; зміщення світу з Європи до Азії; відновлена прийнятність авторитарних режимів. На мою думку, зосередитися варто на трьох ключових моментах, за які західні державні мужі повинні відповідати, але не роблять цього: провал революції глобальної економіки після 2008 року, наростання ісламістського безумства, неототалітарний розворот Росії. Середньостатистичне політичне мислення після закінчення холодної війни не змогло збагнути й передбачити цих ситуацій. Воно в кращому випадку зосереджується на першому й другому, але ігнорує третій момент. А вирішити не може ­жодного, бо не розуміє цілісної картини.

Найглибше в цьому глобальному нерозумінні коріниться недооцінка конфліктності Росії. Західні лідери (які поки що залишаються світовими лідерами) спантеличені економічними й безпековими проблемами. Вони вирішують їх по черзі, коли вже спіткнуться об них. Їм ненависна сама думка про одночасність численних і різноманітних ворогів та загроз. Вони мріють про пакетну угоду, яка вирішила б одним махом усі проблеми: чи мирної й нестримної глобалізації народів та ринків, чи повного зникнення ісламістського фундаменталізму, чи боротьби із соціальною несправедливістю у світовому масштабі, чи повернення національних закритих суспільств із правлінням авторитарних урядів, чи цифрової економіки, чи ще якихось. Тому гру Путіна, запальну й засліплену помстою (або радше фантазіями про помсту), багато лідерів воліють не помічати, бо не можуть витерпіти ще й третього фронту на континенті. Натомість охоче тішитимуться ілюзією, що нібито путінський режим може бути надійним партнером, помічником, порадником. Саме тому під чари президента РФ підпадають так багато пристойних консерваторів: хтось із них обурюється через нищення місцевих культур і демократичних націй у процесі глобалізації, інші невдоволені тим, як нова економіка демонтує державу загального добробуту, ще хтось засмучений занепадом демократичної політики, яка більше не пропонує суспільних цінностей, історичних сенсів і належного лідерства.

Тому ми переоцінюємо спільність нашого інтере­су з Росією (проти ісламістського терору, в Сирії, за безпеку в Європі загалом і — а чому б ні? — проти Туреччини й НАТО). І через це помилково трактуємо дії Путіна як раціональну великодержавну політику. Західна свідомість досі перебуває під впливом закляття «кінця історії» й не здатна бачити справжні стратегії хаосу, які лежать в основі й російської, й ісламістської політики. Рухають цими стратегіями якісь хитрі сподівання чи сліпа помста й обурення, не має значення. Громадянська війна в Європі, яку намагаються розпалити ісламські терористи, та розпад ЄС і зміна європейського порядку, яких домагається Путін, — це дві дуже різні, незалежні небезпеки. Але вада, що не дає європейцям зрозуміти їх і належно відреагувати на них, одна й та сама.

Я припускаю, що глибоке нерозуміння подій 1989-го і є джерелом подальших помилок і сліпоти: прорахунків щодо революції в глобальній економіці та їх політичних наслідків для легітимності в демократичних країнах, незнання природи потрясінь в ісламському світі (після Ісламської революції в Ірані, сунітсько-шиїтської війни й радянської інтервенції в Афганістані). З цими припущеннями можуть погоджуватися в Україні. Але їх абсолютно не чути в решті Європи.

 Джерело